Діти на дорозі

Діти на дорозі

Діти на дорозі

Я чув, як за садової гратами торохтіли вози, а часом і бачив їх в слабо колишуться просвіти листя. Як дзвінко потріскували цим дзвінким влітку їх дерев’яні спиці і дишла! Працівники поверталися з полів, вони так гоготали, що мені ніяково було слухати.

Я сидів на маленьких гойдалках, відпочиваючи під деревами в саду моїх батьків.

А за гратами Не вгамовувалася життя. Діти пробігли повз і вмить зникли; навантажені доверху вози з чоловіками і жінками-хто нагорі на снопах, хто збоку на грядках- відкидали тіні на квіткові клумби; а ближче до вечора я побачив походжав чоловіка з палицею; кілька дівчат, які гуляли під руку, поклонилися йому і шанобливо відступили на порослу травою узбіччя.

А потім у повітря злетіла, наче бризнула, зграйка птахів;

проводжаючи їх очима, я бачив, як вони миттєво злетіли в небо, і мені вже здавалося, що не птахи піднімаються вгору, а я провалююся вниз. Від оволоділа мною слабкості я міцно вхопився за мотузки і став захитався. Але ось повіяло прохолодою, і в небі замиготіли зірки замість птахів- я вже розгойдувався щосили.

Вечеряю я при свічці. Від втоми кладу ложки на стіл і мляво жую свій бутерброд. Теплий вітер роздуває наскрізні завіси, іноді хто-небудь, проходячи за вікном, притримує їх, щоб краще мене побачити і щось сказати.

А тут і свічка гасне, і в тьмяною серпанку чадячого ґнотика ще якийсь час кружляють налетів мошки. Якщо хто-небудь за вікном звертається до мене з питанням, я дивлюся на нього, як дивляться на далекі гори або в порожнечу, та й моя відповідь навряд чи його цікавить.

Але якщо хтось влазить у вікно і каже, що все в зборі перед будинком, тут вже я, зітхнувши встаю з-за столу.

Що ти зітхаєш? Що трапилося? Непоправна біда?

Безвихідне горе? Невже все пропало? Нічого не пропало.

Ми вибігаємо з дому.

Слава богу! Нарешті!

Вічно ти запізнюєшся!

Я спізнююся?

А то ні?

Сидів би вдома, раз неохота з нами!

Значить, пощади не буде?

Який пощади? Що ти мелеш?

Ми пірнаємо в вечірній сутінок. Для нас не існує ні дня, ні ночі. Ми то налетаем один на одного, і гудзики наших жилетів скрегочуть, як зуби, то мчимо вервечкою, тримаючись на рівній відстані, і дихаємо вогнем, немов звірі в джунглях. Ніби кірасири в минулих війнах, ми, дзвінко цокаючи і високо піднімаючи ноги, скачемо по вулиці і з розгону вириваємося на дорогу.

Кілька хлопчиків спустилися в канаву і, ледь зникнувши в тіні укосу, вже вишикувалися, точно чужі, на верхній стежці і звідти дивляться на нас.

Гей, ви, спускайтеся!

Ні вже, давайте ви сюди!

Це щоб нас скинули під укіс? І не подумаємо! Знайшли дурнів!

Скажи вже прямо, що боїшся! Сміливіше!

Боятися? Вас? Багато на себе берете! І не з такими справлялися!

Ми кидаємося в атаку, але, зустрівши сильний відсіч, падаємо або скочуємося в трав’янисту канаву. Тут все рівномірно прогріте денним спекою, ми не відчуваємо в траві ні тепла, ні холоду, а тільки безмірну втому.

Варто повернутися на правий бік і підкласти кулак під голову, і тебе смарівает сон. Але ти ще раз намагаєшся здригнутися, витягаєш шию і підіймав подбородок- щоб провалитися в ще глибшу яму. Потім викидаєш руки і слабо брикають ногами, немов готуючись вскочити, — і провалюєшся ще глибше. І здається, цій грі кінця не буде.

Але ось ти вже в самій глибокій ямі, тут би й заснути по-справжньому, розтягнутися на всю довжину, а головне-випрямити ноги в колінах, — але сну як не було; ти лежиш на спині, точно хворий, стримуючи підступають сльози, і тільки поморгують, коли хтось із хлопців, притиснувши лікті до боків, стрибає з укосу на дорогу і його чорні підошви миготять над тобою в повітрі.

Місяць забралася вище; облита її сяйвом, проїхала поштова карета. Зірвався легкий вітерець, він пробирає і в канаві; десь неподалік зашумів ліс. Самотність вже не приносить задоволення.

Гей, де ви?

Сюди! Сюди!

Збирайтеся всі разом!

Що ти ховаєшся, що за безглузда фантазія?

Хіба ви не чули, пошта проїхала!

Як, вже проїхала?

Ну ясно! Коли вона проїжджала, ти бачив третій сон!

Це я спав? Буде брехати!

Краще ти мовчи. Адже і по обличчю видно!

Що причепився?

Пішли!

Ми біжимо юрбою, дехто тримається за руки, доводиться закидати голову якомога вище, так як дорога йде під ухил. Хтось віддав бойовий клич індіанців, ноги самі несуть нас в шаленому галопі, вітер підхоплює на кожному стрибку. Ніщо не може нас утримати.

Ми так розбіглися, що, обганяючи один одного, складаємо руки на грудях і спокійно озираємося по сторонам.

Зупиняємося ми перед містком, перекинутим через бурхливий струмок; ті, хто втік вперед, повернулися. Вода, омиває коріння і каміння, вирує, точно днем, не віриться, що вже пізній вечір. Декому не терпиться залізти на перила містка.

Через чагарників на віддалі виринув поїзд, все купе освітлені, вікна приспущені. Хтось затягнув веселу песенку- тут кожному захочеться співати. Ми співаємо куди швидше, ніж йде поїзд, і, так як голоси не вистачає, допомагаємо собі руками. Наші голоси звучать вроздріб, і нам це подобається.

Коли твій голос зливається з іншими, здається, ніби тебе зловили на гачок.

Так ми співаємо, спиною до лісу, обличчям до далеких пасажирам. Дорослі в селі ще не лягали, матері стелять на ніч.

Пора і по домівках. Я цілу стоїть поруч, тисну дві-три найближчі руки і стрімголов біжу назад, поки ніхто мене не покликав. На першому ж перехресті, де мене вже ніхто не побачить, повертаю і стежками пускаюся назад до лісу.

Мене тягне місто на південь від нас, про який в селі не перестають пліткувати.

І люди ж там! Уявіть, ніколи не сплять!

А чому не сплять?

Вони не втомлюються!

А чому не втомлюються?

Бо дурні.

Хіба дурні не втомлюються?

А з чого дурням втомлюватися?

Сподобалася стаття? Поділися нею з друзями!